Травмовані війною і травмовані миром

Останнім часом розмірковую над питанням, хто більше травмований психологічно - той, хто продовжує жити, ніби нічого не сталося, чи той, хто побачив жахи цієї війни, яку розв'язали й підтримують представники російської культури? Відповісти на нього виявилося не так вже й просто.

Уперше замислитися над цим питанням мене змусила майже непримітна ситуація, яка сталася понад рік тому на психологічній конференції, у якій ми з дружиною брали участь. Одна з багатьох конференцій на тему, пов'язану з темою психологічної травми. Серед учасників були люди з різних європейських країн, було також багато людей з України.  На одному з майстер-класів нас розділили на групи, де ми активно спілкувалися з нашими європейськими колегами. Природно, у процесі цих дискусій українці так чи інакше піднімали тему війни. Війна - це вбивства українських дітей, військові злочини і звірства представників і діячів російської культури. Однак, європейським колегам, які разом із нами занурювалися в різні аспекти психологічної травми, виявилося дуже складно обговорювати ці теми. У моменти, коли порушувалася тема війни, від них лунала фраза: «Давайте не говорити про війну, давайте говорити про мир». Згодом я чув схожі фрази не один раз. Я їх дуже добре розумію, ці теми досить морально складні. Якби я опинився на їхньому місці, моє тіло і розум також зачинялися б назустріч цим жахам і болісно реагували, намагаючись оберігати мене від нестерпних образів трупів убитих дітей, закатованих у катівнях українських військових, зруйнованих лікарень і дитячих садочків.

«Давайте не говорити про війну, давайте говорити про мир» - ця фраза досі періодично з'являється в моїй свідомості, коли я бачу чергове «занепокоєння» в ООН, або коли Індія разом з іншими країнами жадібно скуповують російську дешеву нафту, або коли черговий політик заявляє: «Ми діємо виключно в інтересах власної держави», не розуміючи природу взаємозалежності, і що пожежа вже почалася, просто поки що горить квартира сусідів.

У спробах відгородитися від усіх труднощів цього світу людство виконало колосальну роботу. У розвинених країнах сьогодні правоохоронна система забезпечує захист прав і безпеку громадян, у більшості будинків є всі можливі комунікації, світло, вода, каналізація, інтернет. Громадський транспорт або власна машина довезуть вас куди завгодно, люди працюють менше, отримують грошей більше, крім того, від сфери комфорту та зручностей не відстає і сфера розваг. Голлівуд вам покаже безліч фантастичних фільмів, де американці рятують людство, французький ресторан вас нагодує вишуканою їжею, ви можете прослухати гігабайти приємної музики і подивитися стільки ж розважальних програм. Нескінченний комфорт і розваги сьогодні можуть переповнити ваше життя, а якщо вам пощастить, ви навіть можете знайти роботу, яка вам буде до вподоби. Хіба захоче така людина говорити про війну? Питання риторичне. Проте проблема полягає не тільки в цьому.

Тут мимоволі згадується відомий експеримент «Всесвіт 25». Коли в ньому настала фаза D або фаза смерті, як її назвав автор експерименту, ніхто не перевіряв, чи є в мишей негативні зміни в гіпокампі, порушення в префронтальній корі, порушення в ГГНВ чи нейрозапалення, що спостерігається в людей з ПТСР. Можливо, зараз варто звернути на це увагу. Цим я не хочу сказати, що Європейці та Американці перебувають у фазі смерті, можливо лише окремі представники, а загалом фаза може бути якоюсь проміжною, адже деякі ознаки фази D ми вже можемо спостерігати. Чи можливо, що забагато комфорту та розваг шкодить мозку та психіці більше, ніж деякі переживння пов'язані з війною?

Проблеми та труднощі зробили нас людьми. Про це говорить сама теорія еволюції. Оптимальна кількість стресу підвищує нашу здатність адаптуватися до нових ситуацій і справлятися з майбутніми викликами. Деякі наукові дослідження підтверджують, що нестача виклику і стресу в житті призводить до широкого спектру проблем.

Наприклад, у дослідженні американського психолога Марка Сірі проведено порівняння між трьома групами: 1-ша з відсутністю несприятливих життєвих умов у минулому, 2-га з деякими несприятливими умовами та 3-тя з високим рівнем несприятливих умов. У людей першої та третьої групи порівняно з другою виявився більший рівень незадоволеності життям і дистресу, більше проблем на роботі та в соціальному житті, більше симптомів ПТС попри відсутність явних травмуючих подій (Seery et al., 2010).

Також, наприклад, занадто низький рівень стресу на робочому місці може призвести до апатії співробітників, відсутності мотивації, зниження продуктивності та збільшення ймовірності помилок, а відсутність достатньої кількості проблем може знизити відчуття терміновості та зашкодити творчому розв'язанню проблем та інноваціям (Forbes on July 26, 2022).

Крім того, є достатня кількість досліджень, які безпосередньо та опосередковано демонструють зв'язок відсутності оптимального стресу зі зловживанням психоактивних речовин, залежністю від азартних ігор, надмірним проведенням часу біля екрана та переїданням, підвищеним ризиком тривоги та депресії, труднощами з концентрацією та пам'яттю, підвищеними симптомами СДУГ.

Ключове питання - це визначення оптимального рівня стресу. Також очевидно, що проблема не тільки в стресі, викликах і негараздах, а ще й у здатності їх перетравлювати.

У цьому контексті у мене виникло запитання: чи корисно жителям Європи, Америки, Індії та Китаю в примусовій формі щодня або хоча б кілька разів на тиждень показувати, як росія вбиває українських дітей, руйнує міста, катує українських військовополонених? Моя гіпотеза полягає в тому, що не просто корисно, а навіть необхідно в освітніх цілях. Однак зі мною щонайменше не згодні найпопулярніші соціальні мережі, як-от YouTube, Facebook, Instagram і TikTok, у чиїй політиці публікації контенту у всіх написано приблизно таке: «забороняється публікація контенту, що містить сцени насильства, включно з: графічними зображеннями тіл або серйозних травм, відео, які демонструють реальні акти насильства, як-от убивства або напади, контент, який містить сцени тортур або жорстокого поводження». Однак пропозиція не полягає в тому, щоб хаотично показувати сцени насильства, дозволяючи божевільним, маніякам і терористам поширювати своє божевілля, ідея полягає в тому, щоб дати людям подивитися на сьогоднішню реальність, яку вони не можуть або не хочуть побачити. Після 2-ї світової війни оговтавшись після шоку, людство зробило серйозні висновки. Стало зрозуміло, що світ - крихкий і без міжнародних інституцій легко скотитися до глобальної катастрофи, що безкарність злочинів веде до геноциду, що потрібні універсальні глобальні права людини і механізми їх захисту. Саме тому було створено ООН, ухвалено загальну декларацію прав людини, проведено Нюрнберзький процес і закріплено поняття «злочини проти людяності». Однак того покоління, яке все це створювало, вже немає в живих. Ті люди, які пережили глобальну катастрофу вже всі мертві. Саме катастрофа змусила їх зрозуміти щось, чого вони не розуміли до цього, допомогла знайти більше мудрості. На жаль, сьогоднішнє покоління геть позбавлене будь-якої пильності, ми бачимо, як відроджуються фашистські ідеї і як стрімко руйнується міжнародне право. Люди губляться і блукають у світі розваг і комфорту.

Починаючи з 1980 року, коли Американська психіатрична асоціація вперше офіційно визнала діагноз «Посттравматичний стресовий розлад» (ПТСР), розпочався небувалий ажіотаж довкола теми травми, що триває й досі. Дві світові війни, війни у В'єтнамі, Кореї, Іраку, Ковід 19, землетруси та катастрофи, все це ще більше загострило суспільну увагу на темі негативного впливу стресу та травми на людину. У розвинених країнах тема ментального здоров'я стала в один ряд із темою здоров'я фізичного. Для цього було зроблено багато кроків як на інституційному, так і на культурно-громадських рівнях. Розроблено закони і держпрограми, робота з психічними розладами стала частиною системи охорони здоров'я. Про травму стали відкрито говорити знаменитості, тема травми почала з'являтися у фільмах, художній літературі та в побутовому спілкуванні між людьми.

Зворотним боком цього ажіотажу стало те, що в соціумі та в клінічній практиці з'явилася тенденція розглядати стрес і травму винятково як руйнівні чинники, водночас недооцінюючи їхній потенціал до зростання, стійкості та трансформації.

Академічне середовище завжди випереджає громадське в таких питаннях, низка фахівців визнають тенденцію «демонізації» стресу, травми і життєвих проблем. Ще 1996 року психолог Річард Тедескі ввів поняття Посттравматичне зростання, ПТЗ (Post-Traumatic Growth, PTG), яке описує позитивні зміни, що можуть відбутися в людини після пережитого травматичного досвіду. Серед позитивних змін можуть бути: поглиблення міжособистісних стосунків, підвищення особистої сили, посилення духовності, переосмислення життєвих цінностей, «люди починають більше цінувати життя загалом, усвідомлюючи його крихкість і значущість» (Tedeschi & Calhoun, 1996).

Однак на практиці, коли українці приїжджають до західних країн та емоційно говорять про війну, до них часто ставляться інколи трохи зверхньо, інколи з жалістю, примовляючи: «це все травма, у них же війна». При цьому мало хто дослухається і каже, що це прояв посттравматичного зростання і мудрості, яка з'явилася внаслідок посилення духовності та переосмислення цінностей.

Я не стверджую однозначно, що психіка всіх людей, які живуть під теплою ковдрою сучасної цивілізації, спотворена і травмована більше, ніж психіка українців, які переживають війну. Не всі українці знаходять мудрість після пережитого, для багатьох це лише посилює ненависть і відчай. І не всі люди за межами України перебувають у безтурботній відстороненості від реальності цього світу. Однак я впевнений, моральна нікчемність багатьох сучасних політиків, їхня недолугість та недолугість їхніх виборців, є набагато важчою психологічною проблемою, аніж ПТСР українського солдата, який пережив обстріли російськими снарядами в окопі. Саме сліпа егоїстична відстороненість і жадібність людей, які продовжують вести справи та бізнес із Росією, є більш серйозним психічним розладом, а не переживання українців, які спостерігають за знищенням своїх міст. Розуми, викривлені фашистською ідеологією або «русскім міром, у якого немає кордонів», які хочуть зробити щось великим знову, потворні та набагато жахливіші за розум, який пережив травмуючу подію.